Тематична лінійка присвячена памяті жертв голодомору
1В. Мало знайдеться не тільки в історії
України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932-1933 років, який
випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України.
Голод – це не тільки смерть, а й духовна
руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури,
рідної мови, традицій.
2В. Йшли в могилу найкращі, несли
найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної
й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих
людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь:
українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного
удару.
1В. Це була безкровна війна тоталітарної
системи проти українського народу. Війна – задля того, щоб підірвати коріння
волелюбної нації, винищити цілий етнос.
Уявляєте собі, щоб без стихії, без засухи, без
війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед
цим була житницею континенту, було знищено голодом мільйони людей! Тільки
дітей, зморених голодом - 3 млн. 900тис.! Ось наслідки цієї війни. І це ще не
остаточний підрахунок жертв.
2В. Масове голодування селян розпочалося в грудні
1931 року і тривало вподовж 22 місяців.
У 1932 році в Україні повністю вичерпалися
запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області.
А вже до лютого 1933 року з України було
вивезено майже все зерно.
Офіційні органи влади замовчували трагедію
українського села. Згідно з установкою Й.Сталіна ставилися до голоду як до
неіснуючого явища.
1В. Із спогадів польського селянина, жителя
села Богорія: «Коли в 33-му дійшли чутки про страшний голод на Україні, почали
збирати пожертви – грішми і продовольством – на допомогу голодуючим. В мене
грошей не було, то я пожертвував два мішки зерна. Але згодом стало відомо, що
ваш уряд від нашої допомоги відмовився, заявив, що ніякого голоду на Україні
немає».
2В. А ось спогад української селянки М.К.Ворожбит
про дійсне життя того часу:
«З села не випускають, з України не
випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів... Сидимо в темноті,
в страхові, в невідомості... І зараз голова обертом іде, і зараз уві сні бачу
дитячі приречені очі...».
1В. Ті, що пережили жахи війни та концтаборів,
кажуть, що не зазнали такого потрясіння як від Голодомору. «Бо ж у нас – свої
своїх морили голодом, а там – фашисти...».
Моторошно перечитувати свідчення і спогади
тих, хто зміг вижити до наших днів і донести до нас пам’ять про жертви
голодомору та правду про той жах, який вони пережили.
2В. Послухайте реальну історію однієї родини.
Починається вона так, як і казка:
«Було у матері дванадцять синів і тринадцята
дочка Галя і чоловік Іван. А далі – вже реальне життя. Сільські комуністи
хотіли забрати коня у цієї родини. Іван каже: «Коні і я – одне ціле. Тільки
через мій труп дістануться вам вороні». Адже коні тримали сім’ю на світі. «Не
віддаси коней – уб’ємо!» І таки вбили батька – годувальника. Залишилась сім’я
без засобів існування. Найстрашніше випробування лягло на матір. Уявляєте:
прокидаються вранці тринадцятеро дітей і плачуть, просять: «Мамо, дайте їсти!».
А що вона могла вкинути в тринадцять ротиків, коли у хаті ні крихти хліба, ні
картоплинки...
Через кілька тижнів, як поховала Оксана свого
чоловіка, похорон став звичним явищем. Закопувала Оксана одне за одним, кого в
ящику, а більшість малюків загортала у якусь ряднину.
Спіте, діти, спіте, любі.
І не просинайтесь.
Вже не буде мучить згуба.
Забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти.
І так упродовж двох місяців біля хати у
вишняку виросло власне кладовище. Найтяжче було матері, коли копала останню
ямку для дочки Галі, якій тоді було п’ять років...
Натопила маковинням,
Затулила лядку й комин.
І в тумані темно-синім
Заспівала колискову.
3У.«Колискова 33-го року»
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Мамо, мамо, подивіться:
Онде місяць за хмаринку
Заховався, наче сирник
Закотився за хлібину.
А зірки цукровим дивом
Так і просяться до рота,
Ген Чумацький шлях розлитим
Молоком втік за ворота.
Ой, матусю моя мила.
Їстоньки я хочу дуже,
Дайте хоч би крихту хліба,
Щось я трошки занедужав...
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Засинай, моє дитятко,
Бо вже нічка, треба спати.
Завтра з кашею горнятко
Дасть нам ведмедиха-мати.
Ведмежа – її синочок-
Принесе тобі хлібину,
Помідорку, огірочок,
А горобчик – картоплинку.
Не іди лиш з цього світу,
Не лишай мене, дитинко,
Пожалій ти, матір рідну,
Крихітко, моя, кровинко
Люлі, люлі, люлі, люлі...
Ой, матусе, моя нене,
Ой, не плачте ви, рідненька,
Хлібчика просить не буду,
Обніміть мене міцненько.
Заспівайте колискову,
Щоб почули всі звірята
Та заснули разом з нами...
Мамо, спати...їсти...спати...
Люлі, люлі, люлі, люлі...
1В.Цю колискову Любов Чуб присвятила Віктору
Чубу, який помер у 1933 році, маючи від народження 5 рочків, та всім дітям
–жертвам Голодомору.
2В. Сьогодні, коли від початку голодомору
минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і
довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби
дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених
предків і застерегти від повторення страшних помилок.
Пом’янімо душі померлих від голоду Хвилиною
мовчання.
(Хвилина мовчання.)
5У.Прости нас, Господи великий
Прости ще раз, в останній раз –
Позбав нас від такого лиха!
Народи всі і грішних нас.
Прости безумство наше, Боже,
Безвір’я й гордощі прости...
Хто в бідах наших нам поможе?
Спасти нас можеш тільки Ти.
Дай силу нам себе здолати,
Себе в собі перемогти,
Тебе благають діти й мати –
Спасти нас можеш тільки Ти.
Пречиста Діво, Божа Мати,
Своїм нас сяйвом опромінь,
Дай сил гріхи нам подолати
На віки вічнії. Амінь!
1В. Хай же пам'ять про всіх невинно убієнних
згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення
власної держави на власній землі.
Відкритий виховний захід
у кожному серці
Учитель. Шановні діти! На жаль, не всі
річниці в наших календарях відмічені червоним святковим кольором. А річниця,
про яку йтиме мова сьогодні, взагалі не позначена в жодному календарі. Але лише
тому, що відкарбована скорботою і болем у серці кожного свідомого українця.
Сьогодні день пам'яті про річницю
Чорнобильської трагедії. Всі ви народились вже після цієї трагедії,
але неодноразово чули такі визначення як «чорнобилець», «ліквідатор», «евакуйований»
або ж «виселенець».
Навіть чули зразки «чорного» гумору щодо «чорнобильського їжачка»...
Сміючись над цим так званим гумором, чи ви
задумались хоч би раз, над чим смієтесь?
Так, з тієї чорної
квітневої ночі 1986 року минуло вже багато,
як на ваш вік часу . тому ваші знання про цю трагедію України
дуже уривчасті та неповні .
Психологія людини така , що ми дуже швидко забуваємо
про погане , болісне , щоб спокійніше
жилося надалі . Але про цей біль ми не
маємо права забувати . Бо біль , біду ми
привели на світ через власну помилку і необачність . Але забуті
помилки дуже часто повертаються новими трагедіями .
До того ж Чорнобильська катастрофа не схожа на будь-яку іншу катастрофу — авіа чи автокатастрофи. Звичайна аварія приносить смерть і
сльози кільком чи десяткам людей, сліди її
можна знищити, уламки прибрати, кров змити . Чорнобиль же дав нам
катастрофу, наслідки якої ми, українці і наші сусіди білоруси і південні
західні росіяни будуть відчувати навіть не роками, століттями. І постраждали від неї мільйони людей живих, вже
померлих і навіть ще не народжених. І страждатиме ще не одне покоління.
1-й учень
Настала Великодня світла мить,
І котиться
святкова колісниця.,
Для
нас же це — Чорнобильська річниця,
І серце запечалене
щемить.
2-й
учень. Було собі в
Україні стародавнє місто Чорнобиль. Затишне, красиве. Тут князь Святослав
обирав собі наречену. Більше тисячі років цьому маленькому містечку.
Чути стук метронома.
3-й
учень. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1-й годині 23 хвилині
до міста
Чорнобиль увірвалась біда. Над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції нічну пітьму розірвало полум'я — то
вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС.
Аварія сталася на атомній станції біля міста Чорнобиля, але страшна біда відгукнулась атомною луною над сусідніми
землями України, Росії, Білорусі. Тут не можна сіяти хліб, випасати
худобу, збирати ягоди. На заражених землях віднині
не можна жити. Покинуті будинки і порожні вулиці
Чорнобиля, Прип'яті, навколишніх селищ, рудий, помираючий ліс, глуха
тиша — це портрет атомного лиха.
Жилось легковажно,
Жилось необачно,
Та вибух дістав нас —
Пожежа!
Сади очманіло цвітуть,
Бентежно,
А в дзвонах вітрів —
Пожежа!
Всі учасники виходять.
Виконується «Танець вогню» під пісню «Амено».
Танцівниці ставлять запалені свічки на стіл у
підсвічник.
Ведуча
Я — вогонь! Язики мого полум'я
Промовляють болючі слова.
Золотим і неміряним полем я
Прошумлю, ніби чорні жнива.
Ведучий
Я — вогонь!
У потопі моїм-не ковчеги –
Тільки дим до небес
попливе,
Я не той, що світив у печерах,
— У мені безпросвітність
живе.
Ведуча
Я — вогонь!
Я сидів у бетонній
темниці
Я вам світлим і мирним
здававсь,
Та ланцюг мій тримався на
нитці
І нарешті дібрався до
вас.
Ведучий
Я — вогонь! Не чекали від
мене цього ?
І спокійним, як завше, був сон,
Коли рухався я ланцюгово,
Як велить мій глибинний
закон.
Аварія на ЧАЕС смертоносним полум'ям зловісної
пожежі опалила долю кожного, хто працював і жив у Чорнобилі Першими через кілька хвилин по тривозі до реактора прибули на і
чолі з начальником караулу
Володимиром Правиком пожежні ВПЧ-2 з охорони АЕС. За караулом Правика
прибув караул лейтенанта Віктора Кибенюка. Вони ринули у вируюче полум'я —у
смертельну радіацію рятувати станцію і людей, не думаючи про себе, хоча
добре усвідомлювали небезпеку.
По черзі виходять
чотири учениці в чорних хустках, четверта —
з дитиною на руках.
Автор
Зойкнула
Земля чаїним криком:
1-ша учениця Сину,
вбережи і захисти!
Автор
Вийшла мати
і з іконним ликом.
2-га учениця Йди,
синочку. Хто ж, коли не ти?
Автор Спалахнуло небо,
впало крижнем:
3-тя учениця Сину,
збережи і захисти!—
Автор
Вийшла Жінка
з немовлятком ніжним
4-та учениця Йди,
коханий. Хто ж, коли не ти?
Автор
...І уже ні
сина, ані мужа.
Лиш розверсті зорані поля.
Та пліч-о-пліч стали Біль і Мужність
Дух і Воля. Небо і Земля.
Звучить «Лакримоза» В. Моцарта
Вогонь усе лютував, не вщухав. Начальник караулу
лейтенант Правик
по рації передав виклик № 3, за
яким усі пожежні машини Київської
області негайно вирушили до
Прип'яті. На допомогу виїхав і начальник
пожежної частини майор Леонід
Телятников. «Ніколи в житті,— скаже
він потім,— не було в мене дороги важчої, ніж ця —
завдовжки у
хвилини. З неймовірним тріском
палала величезна плотина покриття над
машинним залом і допоміжним корпусом, навкруги
разом із вогнем
задушливий дим. Киплячий бітум
пропалював чоботи, бризками осідав на
одязі, в'їдався у шкіру. Люди
слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки
і болю».
Володимир Тищура,
Микола Ващук, Володимир
Правик, Віктор
Кибенюк, Микола Титенюк, Василь Ігнатенко — ці імена назавжди
увійшли в історію загибелі Чорнобильської атомної
станції. Тієї трагічної
ночі лейтенанти і сержанти
пожежної охорони виконували свою звичайну
роботу — вони рятували людські
життя. І з цього бою хлопці вийшли
переможцями, хоча
ціною перемоги стало
їхнє життя. Загалом
28
пожежників із двох караулів
затулили собою не лише станцію, але й
Європу.
Шестеро з них загинули майже відразу
1-й учень
Ті, що згоріли в огні
В перші хвилини двобою,
Землю прикрили собою,
Як наші діди на війні.
Не залишили пости,
Мужньо стояли на герці,
Пам'ятник їм вознести
Треба у кожному серці.
1-ша учениця
Перший удар на себе...
Перший вогонь на себе...
З полум'ям шли до бою,
З полум'ям смертоносним.
І заступили собою
Світ — що малий, що дорослий.
2-й учень
Світ з посивілим житом, З
цвітом і Гроном калини,
З вічним дитячим сміхом. Що
на вустах Батьківщини.
Світ — із лугами, лісами, З ріками і зорею, З
чистими небесами Над скупаною землею.
Виходить учениця (мати) з немовлям.
2-га учениця
І віддали все, що мали:
Життя — що одне в людини.
Вірю, що врятували Долю моєї дитини. (Співає
колискову.)
Спи мій синочку, спи!
Сплять українські степи, Вітер
з Чорнобиля спить. (2 рази) Краще його не будить.
Сонечко наше ясне, Хай нас
біда обмине. В
хату не пустим біди —
Треба дитинці рости! (2 рази)
Вічна пам'ять їм
і низький уклін їхньому подвигу від усього людства. Навічно поснули герої-пожежники
на підмосковному Митинському цвинтарі. Вічна слава героям!
5-й учень
Лейтенанти — хлопці непохитні, Молоде, вогненне
покоління,
Ви, як
пам'ять, у тривожнім світі,
Роду
незнищенного коріння.
Сівачі,
поліщуки від роду,
Ви з вогнем назавжди подружили,
В
сонцеткану днину і в негоду
Той вогонь перепинить зуміли. Лейтенанти
— мужність і звитяга,
Від землі ви набирали сили...
6-й учень
Ще далеко десь до саркофага,
Та вогонь життям ви зупинили.
Першим важко.
Ви ж були найперші,
Із вогню та в полум'я шугали.
Не до подвигів і не до звершень,—
Ви ж собою людство заступали.
Тільки жити — в нас бунтує спрага,
Та продовжить пісню родоводу...
А лишилась вірності присяга —
Батьківщині. Матері. Народу.
Ведуча. Ми схиляємо свої голови перед усіма, кого сьогодні вже
немає з нами, перед тими хто ціною власного життя оплата шанс на життя
мільйонів.
Хвилина мовчання, хвилина
мовчання...
Це мить не прощання, а вічне
стрічання
Із тими, кого вже не стрінемо ми.
Коли наступає хвилина мовчання,
У пам'яті нашій клекочуть громи.
Тож устаньмо і — помовчимо мить — у пам'ять про тих, хто заснув вічним
сном, сказавши своє вагоме слово в цій трагедії.
Чути звук метронома.
Наша
пам'ять і пам'ять наступних поколінь — знову і знову буде повертатися до
трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси й озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною
хворобою. Чорнобиль тепер — велика рана України.
Дитино моя!
Ромашка цвіте — не доторкнись.
Трава буяє — не доторкнись.
У бджіл на крильцях
Доза смертельна! — не доторкнись.
Мати й дитина стають на коліна
перед образом
Матері Божої.
Дитина
Пречиста
Маріє!
Чого твоє серце не вміщують
груди, Неначе в нім плачуть і стогнуть всі люди? Чого
твоє серце так полум'яніє, Що
кров'ю стікає й сказати не сміє?
Мати
Благаю: відверни незриме, Невідворотне і страшне: На
цих приречених низинах Ніхто
не сіє і не жне.
Отруєна квітка сльозою стікає Дочасно
згорають живі пелюстки.... у пеклі земному живем — не вмираєм.
Благаю, Пречиста, людей захисти!
Мати обнімає дитину за плечі. Обоє виходять.
Ведуча. Поля і луки, ліса і
озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою хворобою. Дичавіє
земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів,
ніхто не йде до лісу за його цілющими дарами; не п'є води, насиченої
радіоактивною отрутою, і навіть повітря, яким ми дихаємо, стало ворогом.
1-ша учениця
Як страшно це: води не
скуштувати. У
тім краю, де Прип'ять, де Дніпро!
І хто посмів знічев'я відірвати
Від губ народу цілого відро?
Дивлюсь на землю, на річкові води
І
думаю, аж чорна від журби. А нам казали: «Ви
царі природи»...
А ми ж насправді — атома раби!
Ведучий. Чорний круг невідомо скільки років залишиться виразкою
на лоні природи, закарбується в серцях людей, які покинули рідні домівки,
обжиті, облаштовані місця, могили своїх батьків.
Офіційна довідка (середина травня 1986 року ): із зони вивезено понад 90
тисяч жителів; утрачено 48 000 га земельних угідь; виведено з ладу 14 підприємств;
15 будівельних організацій; втрачено 90 000 мг житла, 10 400
приватних будинків.
2-га учениця
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили
АЕС в верхів'ях трьох річок.
То хто ж ви є: злочинці,
канібали?! Ударив чорним дзвін і досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять? І
мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас до віку не простять!
«Чорнобиль-трава»
Входять
дитино і учень. Звучить «Панорама» П. Чайковського.
Дитина. Намалюй,
будь ласка, радість і красу.
Учень
І малюю я веселку, квітку і росу, З
посмішкою на обличчі дівчину в вінку
І хлопчину, що кружляє з нею у танку
І хлопчину, що кружляє з нею у танку
Дитина. Намалюй мені розлуку,
смуток і журбу.
Учень
Я малюю лист осінній, схилену
вербу.
Що спустила свої віти голі до
землі.
І ключами в синім небі ринуть журавлі.
Дитина.
Намалюй мені ще ніжність.
Учень
Тема не проста.
І малюю я рожеві мамині вуста,
І метелика, і сонце, й квітку
лугову,
І зелену шовковисту молоду траву.
Дитина. Намалюй,
будь ласка, намалюй біду.
Учень
Як її намалювати?
Спосіб не знайду.
Чи поранену
пташину, може, ледь живу ?
А рука сама малює чорнобиль-траву...
Дитина Нащо
ти траву малюєш? Це біда така?
Учень
Цю траву зовуть «чорнобиль»,
ця трава гірка
В ній отрута, смерть, і сльози,
і брудна вода
В ній хвороби, сум, неспокій.
Це страшна біда
Дитина . Краще намалюй щось гарне.
Намалюй життя.
А гірку траву чорнобиль
Викинь на сміття.
Учень
Так, дитино, намалюю я життя
тобі.
І надії намалюю, й мрії голубі.
Намалюю синє небо, чисте джерело.
Намалюю я
лелеку, поле і село,
Намалюю, віру, розу, доброту
й любов.
Та гірка трава чорнобиль
проростає знов.
Звучить симфонія № 5 Л. В. Бетховена.
Ведуча.
Чорнобиль. Чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це
слово полум'янітиме чорним вогнищем скорботи. Чорнобильська аварія стала для
нас уроком, за який заплачено дорогою ціною.
Ведучий. Наче збулися пророчі слова Апокаліпсису від Іоанна
Богослова про зірку Полин (як відомо, чорнобиль — трава родини полинових)
«Засурмив третій Ангел, — і велика зоря спала з неба палаючим смолоскипом. І
спала вона на третину річок та водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала
третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона...».
1-й учень
Впала з неба до долу потривожена
Ангелом зірка. Покотилась
до обрію, збурила зоряну синь.
На душі стало сумно, на
устах стало солоно-гірко,
Бо чорнобиль-трава — то полин.
1-ша учениця Чом
же ти, Україно, материнська вербова колиска,
Знов така мовчазна, мов обпалена
груша стоїш? І течутьтвої сльози, і болять твої рани
так близько. Чом
не просиш у Бога здоров'я для діток своїх?
2-га учениця Ти
завжди була з Богом, не нужденна ні хлібом, ні сіллю. Як
допустила, щоб скалічили душу свою. Впала
з неба зоря, покотилась Чорнобильська зірка...
Сіра осінь прийде, готуватись до
вічності треба,
І петля радіації стягує шию твою.
Встань, моя Україно,
простягни свої руки до неба,
Знай, що Бог ще чекає молитву
твою.
3-тя учениця
Князівська земле! Плачуть твої предки Трагічним
сном, століттям замалі, Чорнобиль був, Чорнобиль попередив
Про те, що може статись на землі.
4-та учениця
Чорнобиль був і є, і
завжди буде
В серцях дитячих, мов набатний дзвін.
В серцях дитячих, мов набатний дзвін.
Ані душа, ні
розум не забуде, ,
Що долю
багатьом скалічив він.
5-та учениця
Радіаційна днина б'є на сполох,
Радіаційні стогнуть небеса.
Двадцятий вік як доля, а не спомин,
Як хліб душі, як мамина сльоза.
Радіаційна днина б'є на сполох,
Радіаційні стогнуть небеса.
Двадцятий вік як доля, а не спомин,
Як хліб душі, як мамина сльоза.
6-й учень
Та Бог дав нам життя і треба
жити, І Щоб не музейним експонатом стати, А
вирости людьми і так творити, Щоби
нічим нікого не лякати.
Учні-читці
виходять. Звучить мелодія.
Ведучий. Наша
пам'ять і пам'ять багатьох наступних поколінь знову і
знову буде повертатися і до трагічних квітневих днів 1986 року,
коли ядерна смерть загрожувала всьому живому і неживому.
Ведуча. Вирвавшись з-під влади
недбайливих господарів, радіація
спричинила трагічні наслідки. Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило
Білорусію і Росію. На забруднених територіях нині проживає
близько 2 млн чоловік, тобто кожний
п'ятий. Смерть 35 тисяч людей пов'язана з аварією на ЧАЕС та її наслідками:
скорочування народжуваності та збільшування смертності населення. У державі
народилося 14 000 неповноцінних дітей, близько 70 % від народження мають ті чи інші відхилення у
здоров'ї. Збільшується кількість психічних
і онкологічних захворювань сере; молодого покоління.
Ведучий Чи
знаєш ти, світе. Як
сиво ридає полин, Як
тяжко, як тужно Моєму
народу болить!
Громадськість стурбовані розбудовою існуючих АЕС, експлуатація яких не дає
цілковитої гарантії безпеки для людей і природи.
Вчитель. Сьогодні — День
пам'яті, День скорботи і роздумів Бо
нам таки є над чим замислитись Живемо на технологічному вулкані Чи не
повториться трагедія в іншому місці? Чи
стали ми більші шанувати рідну
землю? Тож запа лімо поминальну свічку — свічку надії 26 квітня. Хай полум'я свічок у наших душах зіллється в
одні полум'я віри. Ми будемо жити!
Лунає гул дзвонів.
Запалюють свічки.
Ведуча. Мимоволі хочеться гукнути: «Люди! Схаменімося! Дзвони
Чорнобиля б'ють сполох! І, як писав Хемінгуей не питайте, по кому подзвін. По кожному з
нас.
Коли ми цей
урок засвоїм,
Що, ідучи
всесильно до мети,
Не треба
забувати про озони,
Про землі й
води, жита срібний дзвін
Щоби ніколи
омертвілі зони
Нащадкам не
залишити своїм?
Учитель. Чорнобиль дав нам кілька моральних уроків трагедії
1-Й урок — безвідповідальності (ми не
були готові до такої аварії ні морально, ні технічно. І коли вже сталася
трагедія, довго все подавалося в присмерках напівправди);
2-й урок — милосердя (всі люди відгукнулись на біду, прийшовши
чорнобильцям на допомогу: збирали кошт у
фонд Чорнобиля; діти-чорнобильці відпочивали й оздоровлювались у
санаторіях, таборах відпочинку);
3-й урок —
патріотизму (ми мусимо завжди пам'ятати про подвиг пожежників, щоб у потрібну
хвилину стати на захист, прийняти правильне
рішення, насамперед думати про тих, хто нас оточує, а не про себе; бути
чесними і сміливими, бути людьми, гідними свого народу і не зганьбити його;
любити й берегти рідну землю).
Ведучий. Урятований світ — найкращий пам'ятник тим, хто загинув у
чорнобильському пеклі. Пам'ятаймо про них і робімо усе, щоб ніколи не падала
на землю гірка зірка Полин...
Ведуча
О Боже
Великий, наш Боже, наш Боже! Дай певність на радість, умнож наші сили,
Аби підняли ми обпалені крила,
Щоб швидше минувся час лиха й випроби. Щоб змився дощами пекельний
Чорнобиль...
Звучить пісня «Господи, помилуй нас» (сл. і муз. Т.
Петриненка).
Немає коментарів:
Дописати коментар